Штрих-код

Штрих-ко́д, штрихови́й код — спосіб запису даних, зручний для зчитування машиною. Найчастіше трапляються штрих-коди у вигляді смуг різної товщини, які містять ідентифікатори товарів. Також існують штрихові коди, складені з крапок, квадратів та інших геометричних фігур, які призначені для розпізнавання різними пристроями (сканерами штрих-кодів, застосунками у смартфонах, тощо) та подальшої обробки кодів в інформаційних системах. Вони застосовуються не лише в роздрібній торгівлі для ідентифікації товарів, а й на квитках, документах, автомобілях, у наукових дослідженнях тощо.

Історія виникнення

Штрихове кодування винайшов інженер Давид Коллінз[джерело?]. Після закінчення інженерного факультету Массачусетського технологічного інституту в 1950-х роках він пішов працювати у Пенсильванську залізницю, де йому довелося зіткнутися з рутинною працею — сортуванням вагонів. Їх треба було перерахувати, з'ясувати номери, та відповідно до документації визначити куди кожен вагон повинен проїхати… Процедура довга, та без гарантії уникнення помилок. Тоді й прийшла ідея освітлювати номери вагонів прожекторами та зчитувати їх за допомогою фотоелементів. Інженер-винахідник, щоб зробити простішим упізнавання номерів, запропонував записувати їх не лише простими цифрами, але й спеціальним кодом, що містив червоні й сині смуги, розташовані на вагоні в прямокутнику півметра довжиною. Випробування підтвердили, що сканувальний пристрій може правильно зчитувати код навіть при швидкості руху вагона близько 100 км/год. Однак Коллінз не заспокоївся. Успіх підштовхнув його вдосконалювати систему. В 1968 році замість прожектора, котрий вимагав надто багато електроенергії, він застосував лазерний промінь. Розміри сканувального пристрою стали набагато меншими, зменшилось і саме маркування, що навело Коллінза на думку застосувати штрихове кодування не тільки на залізниці, але й як товарний код.

В 1973 році в США була створена організація UPC — Universal Product Code (Універсальний товарний код), котра пропагувала застосування штрих-кодів у торгівлі та виробництві.

В 1977 році в Західній Європі для ідентифікації товарів у роздрібній торгівлі стала застосовувати аналогічну вдосконалену систему під назвою Європейський номер артикулу (англ. European Article Number — EAN). У EAN-8, як і в EAN-13, кожна цифра кодується за допомогою чотирьох штрихів: двох білих і двох чорних. Штрихи можуть мати відносну ширину в одну, дві, три або чотири одиниці. Загальна ширина штрихів для однієї цифри становить сім одиниць.

Перші коди були лінійними. В них дані (цифри або літери) кодують послідовністю штрихів та проміжків, розташованих на одній прямій лінії. На початку XXI ст. такі коди були найбільш розповсюдженими завдяки простоті.

ЦифраШтрихи
93-1-1-2
81-2-1-3
71-3-1-2
61-1-1-4
51-2-3-1
41-1-3-2
31-4-1-1
22-1-2-2
12-2-2-1
03-2-1-1

Пізніше набули поширення штрихові коди, в яких дані кодуються за допомогою графічних елементів, розташованих на площині (двовимірні або матричні коди)[1]. Їх можна застосовувати для кодування більшого обсягу інформації[2].

Див. також

  • European Article Number
  • GTIN — кодування товарів у торгівлі
  • Code 39 — стандарт 1984 року для маркування вантажів і деталей в автомобільній індустрії
  • QR-код — двовимірний код, розроблений у Японії 1994 року
  • KBarcode — програма для друку штрих-кодів у KDE.
  • Сканер штрих-коду
  • Neoreader — мобільний додаток для сканування бар-кодів.

Джерела

  1. Про штрихові коди. ДжіЕс1 Україна. Процитовано 2019-12-25.
  2. Руда Т.В. Штриховий код // Митна енциклопедія : у 2 т. / І. Г. Бережнюк (відп. ред.) та ін.. Хм. : ПП Мельник А. А., 2013. М  Я. — С. 467. — 536 с. — ISBN 978-617-7094-10-3.

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.